Питання соціального та матеріального забезпечення військовослужбовців і членів їхніх сімей є одним із ключових елементів державної політики у сфері захисту осіб, які стали на захист України. Законодавство формально передбачає широкий спектр виплат, компенсацій і пільг, однак на практиці реалізація цих гарантій нерідко супроводжується конфліктами, затримками або прямими відмовами з боку уповноважених органів.

Саме тому суди дедалі частіше стають не просто механізмом вирішення індивідуальних спорів, а інструментом формування сталих підходів до застосування законодавства у сфері соціального захисту військових. Аналіз актуальної судової практики дає змогу побачити типові проблеми, з якими стикаються військовослужбовці та їхні родини, а також зрозуміти, як саме суди реагують на спроби обмежити або звузити обсяг державних гарантій.

Одноразова грошова допомога: межі дискреції Міністерства оборони

Найбільш поширеною категорією спорів залишаються справи щодо виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі військовослужбовця. Хоча механізм такої виплати врегульований достатньо чітко, саме на цьому етапі найчастіше виникають спроби адміністративного «перерозподілу» коштів без належних правових підстав.

Показовою у цьому контексті є справа № 200/1691/23, у якій мати загиблого військовослужбовця оскаржувала рішення Міністерства оборони України про виплату їй лише половини одноразової допомоги. Другу частину коштів міністерство «зарезервувало» за цивільною дружиною загиблого, яка подала позов до суду про встановлення факту проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу.

Суди першої та апеляційної інстанцій визнали таке рішення протиправним, а Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду підтвердив ці висновки. Ключовою стала позиція про те, що право на одноразову грошову допомогу визначається станом на день загибелі військовослужбовця. Особа, яка на той момент не мала статусу члена сім’ї та не була визнана такою судом, не може вважатися отримувачем виплати лише на підставі подання позову.

Верховний Суд прямо вказав: Міністерство оборони не наділене повноваженнями «резервувати» кошти виходячи з припущень про можливу появу інших претендентів у майбутньому. Одноразова грошова допомога розподіляється виключно між тими особами, які мали на неї право на момент загибелі та подали відповідні заяви. Сам факт судового спору про встановлення сімейних відносин не є підставою для зупинення або зменшення виплат іншим членам сім’ї.

Додаткові виплати та компенсація за затримку: позиція Верховного Суду

Окремим блоком судової практики є спори щодо додаткової грошової винагороди, зокрема так званих «бойових» та виплат у розмірі 100 000 грн у разі поранення. Попри пряму дію постанови Кабінету Міністрів України № 168, на практиці військовослужбовці часто стикаються з несвоєчасною виплатою цих сум.

Принципове значення для цієї категорії справ має зразкове рішення Верховного Суду від 11 квітня 2025 року у справі № 280/8933/24. Суд розглядав питання, чи підлягає компенсації затримка виплати додаткової грошової винагороди нарівні з іншими доходами громадян.

Верховний Суд дійшов однозначного висновку: додаткова винагорода, передбачена постановою № 168, є складовою грошового забезпечення військовослужбовця і не має разового характеру. Відтак вона підпадає під дію Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати». Порушення строків її нарахування і виплати є прямою підставою для компенсації втрати частини доходів.

З урахуванням зразкового характеру цього рішення правові висновки Верховного Суду є обов’язковими для застосування судами нижчих інстанцій. Фактично це означає, що держава зобов’язана не лише виплатити заборговані суми, а й компенсувати фінансові втрати військовослужбовців, спричинені затримкою таких виплат.

Висновки: суд як інструмент відновлення балансу

Аналіз судової практики у справах щодо виплат військовослужбовцям і членам їхніх сімей демонструє наявність системних проблем у реалізації задекларованих державних гарантій. Попри формальну визначеність прав, їх фактичне отримання нерідко потребує судового втручання, що свідчить про розрив між нормою закону та адміністративною практикою.

Водночас саме суди сьогодні виконують функцію вирівнювання цього дисбалансу. Рішення Верховного Суду формують обов’язкові для застосування підходи, обмежують дискрецію органів влади та створюють реальні механізми захисту прав військовослужбовців і їхніх родин. У цьому контексті судова практика стає не лише способом індивідуального захисту, а й чинником системного вдосконалення правозастосування у сфері соціального захисту військових.